Банка варення і полковник
(Дев’ята рання історія, «теж правдива, теж з життя».)
Було це вже після звільнення однієї з громад на півдні. Ми тоді волонтерили — розвозили допомогу, годували, хто що міг. А зі мною був пес. Не мій — мій лишився вдома з бабусею, бо старий. А цей — просто приблуда, який прибився до нашої машини і не відставав.
Звали ми його Професор. Бо виглядав як професор університету, який забув, що таке душ, але пам’ятає, що таке гідність.
Ми приїхали до однієї бабусі. Їй років 85, живе сама, хата — як з казки, тільки сумної. Заходимо — а в неї на столі банка. Одна. Варення. І все. Більше нічого.
Я питаю: «Бабусю, а де їжа?» А вона: «Та оце, доню, варення. Сусіди принесли».
І тут Професор сів навпроти неї, поклав голову на коліна і так сумно дивиться. Бабуся засміялась, погладила його, каже: «О, то ти до мене за варенням прийшов? Пане полковнику?»
Полковником ми його з того дня й звали. Бо Професор — це для нас, а для неї — полковник. Вона ж бачила в ньому захисника, хоч він і варення їв за трьох.
Ми того дня залишили їй половину нашого сухпайка, ще теплий чай, цукор. А вона нам — ту банку варення. Всю. «Беріть, дітки, бо мені вже не треба, а вам ще літати».
Я ту банку везла три дні. По жарі, по пилюці, по розбитих дорогах. Доїхала додому. Відкрила — а там смородина. Проста, домашня, з її саду, який вже тоді був частково знищений.
Я ту смородину з’їла з хлібом. І плакала. Бо зрозуміла: це не варення. Це останнє, що в неї було. І вона віддала.
Війна — це про смородину. 💛
● — ● Author: Aidarka