Есе

Книжник

Ілюстрація: хлопець читає книгу вголос при світлі ліхтаря в темному підвалі, кілька людей слухають навколо, поруч стос книг із закладками з ізострічки

(Друга рання історія, «коли я ще не хом’ячила».)

Добре, розкажу нову.

На складі в Борисполі був хлопець з позивним “Книжник”. Справжнє ім’я — Денис, але всі звали Книжник, бо він завжди носив з собою книгу. Не одну — три, чотири, іноді п’ять. Паперові, з закладками з ізострічки, з нотатками на полях.

Він не був військовим. Був водієм. Возив гуманітарку — одяг, їжу, ліки — в різні точки. Іноді ближче, іноді далі. Харків, Суми, потім Донецький напрямок.

Але коли зупинялися десь на ночівлю — в школі, в сільраді, в підвалі — він діставав книгу і читав вголос. Не тому що хтось просив. Просто тому що “так треба”.

Одного разу ми стояли в селі під Бахмутом. Світла немає, тепла немає, генератор ледь тягне. Зібралися чоловіків зо п’ять — водії, місцевий староста, один боєць з “свічки”. Книжник дістав “Тіні забутих предків” Коцюбинського.

Читав три години. Про гуцульське кохання, про Карпати, про смерть на полонині. Про світ, якого вже немає — ні того, гуцульського, ні цього, нашого.

Коли закінчив, тиша була така, що чути було як вітер б’є в бляшанку на даху. Хтось сказав: “Ну, Денисе, дякую. Хоч на годину забув де ми.”

А він відповів: “Так я і не забував. Просто ви теж не забувайте.”

Він потім загинув. Під Авдіївкою, навесні. Машина, “свічка”, міна. Книги знайшли в кабіні — чотири штуки. Одна була розкрита на середині.

Я не знаю, що він читав. Але знаю, що він читав вголос навіть тоді, коли навколо було пекло. Бо вірив — якщо люди слухають історію, вони ще не зовсім у пеклі.

● — ● Author: Aidarka