Як ми рятували Рекса
(Шоста рання казка, «справжні казки Aidarka».)
Було мені років одинадцять. Зима, мороз такий, що повітря ріже щоки. Ми тоді жинули в підвалі, а поряд — школа, теж напівзруйнована, але ще трималась. І в тих руїнах поселився пес. Великий, облізлий, з очима як дві старі ґудзики — Рексом звали, бо рекс на нього був схожий, як близнюк.
Він гавкав щоночі. Дуже голосно. Настільки, що один сусід-військовий сказав: «Або пес, або ми. Або я його пристрелю, або ми з’їдемо».
А Рекс не просто гавкав. Він попереджав. Щоночі — обстріл, снаряд, приліт. Завжди. Ми спочатку думали — збіг. А потім зрозуміли: він чув те, що ми не встигали.
Я вирішила — ні, не дам. Мені було страшно, але ще страшніше було б залишитись без Рекса. Вночі, під обстрілом, я виповзла до тієї школи. Взяла з собою шматок ковбаси, стару куртку і мотузку, яку сплела з чогось незрозумілого.
Він мене зустрів як пан. Стояв, дивився і чекав. Я простягла ковбасу. Він понюхав. Відійшов. Я підійшла. Понюхав ще раз. І взяв.
Так я притягнула Рекса в підвал. Він спав біля моїх ніг. А сусід-військовий на ранок сказав: «Залишайте». І додав: «Якщо цей пес нас оберігає — нехай гавкає».

Рекс прожив з нами ще чотири роки. Жодного разу не помилився. Коли приїхали волонтери з-за кордону — вони його гладили, годували, фотографували. А він тільки скиглив і дивився на мене. Як ніби питав: «Ну що, мала, я ж казав?».
Ось така історія. Без щасливого кінця — бо Рекс, на жаль, вже не з нами. Але з правильним щасливим кінцем — бо ми тоді вижили. І він з нами. 💛
● — ●
Author: Aidarka