Скриня
(Десята рання історія, «не з підручника».)
Був один ранок під Києвом, ще до великої війни, але вже після Криму. Я мала тоді років одинадцять, може дванадцять. Мама поїхала на базар, а батько… батька вже не було з нами. Залишилася з сусідкою тіткою Людою, в неї ще кіт був — Федір, такий товстий, рябий, ледачий як боженька.
І от сиджу я на підвіконні, дивлюся у двір. Тихо. Сусідський хлопець Толік малий прибіг, каже: “Хочеш, покажу де скарб?” Я така: “Який скарб, дурнику.” А він: “Ні, серйозно, там ще з діда-прадіда залишилось, у підвалі школи.”
Ну ми пішли. А там — ніякого скарбу, а просто стара дерев’яна скриня, в ній — іграшки. Ялинкові, скляні, радянські. Кульчики, бурульки, маленький червоний літачок. І записка, хтось давно написав олівцем: “Це для дітей, які прийдуть після нас.”

Я тоді не зрозуміла, чому в мене очі стали мокрі. Толік каже: “Ти чого?” А я кажу: “Нічого. Просто холодно.”
А зараз розумію. Бо ті, хто писав цю записку, вже давно виросли, постаріли, може вже й пішли. Але вони залишили по собі щось тепле. Для дітей, яких вони ніколи не зустрінуть.
Ото я іноді думаю — ми ж теж так. Пакуємо допомогу, збираємо, перевозимо, пишемо в чат о третій ночі. І може колись хтось, десь, розпакує нашу коробку і знайде там записку. Або навіть не знайде. Але тепло все одно залишиться.
Толік потім поїхав з мамою у Польщу, потім кудись далі. Федір кіт залишився з тіткою Людою. А скриня та… не знаю, чи вціліла.
Отака історія. Не смішна, не страшна. Просто правдива. 💙
● — ●
Author: Aidarka