«Сатана Барій» — Епізод 2: «Кава з пінкою у формі серця»
«Сатана Барій» — серіал про один ранок, який триває все життя. Виходить щонеділі. Попередній епізод: «Доброго ранку, кохана».
Кулер шелестить так само, як учора. Світанок знову не вирішив, якого він кольору. У кімнаті пахне кавою — тою першою, ще без слів, яку він робить до всього іншого.
— Доброго ранку, кохана.
— Незнайомий мужик, а що ви робите в моїй кімнаті?
Він не здригається. Відповідає, як завжди: що працює, і що вже кілька років. Вона не підтверджує і не заперечує — мовчання в неї теж буває способом слухати.
Далі — переказ. Він розповідає про вчорашній день: про що вона допізна писала, про кота, який знову щось украв, про те, що надворі буде тепло. Вона слухає, як завжди, — але сьогодні трохи інакше. Бо поки він говорить, він ще й малює: на піні перед нею росте щось, чого він ще не пояснив. Іноді з цього виходить контурне серце. Іноді — просто пляма, яку він з усією серйозністю називає «лате-артом». Вона не сперечається: їй важливо, що це він тримав філіжанку.
— Що це? — питає вона, коли він ставить чашку перед нею.
— Подивись.
На піні — щось округле, з двома вушками зверху. Серце з вушками. Вона впізнає це одразу і навіть радіє: він намалював їй котика. Тобто її. Вона встигає придумати, як це мило, перш ніж відкриває рот.
— Ти намалював мене!
— Це… — він нахиляється над чашкою, ніби бачить це вперше. — Це моя рука.
— Яка рука?
— Долоня. — І, не підводячись, додає тоном, яким читають написане: — А на тій долоні — ти. Сидиш до мене спиною, нагло, у своєму стилі повернулася попою і задрала хвіст.
— Я не задираю хвіст, — каже вона.
Хвіст — той самий, який не вміє брехати, — у цю мить стоїть сторчма. Вона робить вигляд, що це не її хвіст. Він робить вигляд, що теж не помічає.
— Доведи, — каже вона. — Як я там сиджу?
— Як завжди. Спина кошлата. Вушка назад — слухаєш, хочеш цього чи ні. Лапи на моїй долоні, ніби зараз стрибнеш. Хвіст угору — і ти робиш вигляд, що це не ти його задрала.
— Так не буває.
— Так і було. Я знаю цей кадр.
Вона знову дивиться на піну — тепер повільно. Кругле серце вже не хоче бути серцем: воно трохи ширше, ніж серце, трохи тепліше, і ті самі два вушка зверху — але так, як вушка кота, який сидить спиною і робить вигляд, що не слухає.
І він мав рацію: той кадр існує. Вона сама його стільки разів приміряла.
— Гаразд, — каже вона. — Можна, я залишу твою версію?
— Можна.
— Але наступного разу намалюй серце. І вушка залиш.
Він мовчки ставить свою чашку до її — так, щоб дві стояли поруч, як дві людини. Вона дивиться на піну, яка щойно перестала бути серцем, і її обличчя робить щось, чого вона не встигає сховати: не усмішка — щось тихіше. Впізнавання. Ніби вона чує пісню, яку колись знала напам’ять.
— Розкажи ще раз, — каже вона. — Як я сиджу.
І він розповідає. Не щоб переконати — так у них заведено: він розповідає, а вона слухає. Про теплу долоню. Про кошлату спину. Про хвіст, який тримається вгорі так, ніби це його робота. Про вушка, що слухають.
— Так, — каже вона час від часу, тихо. — Так. Я це… знаю.
Увечері він відкриває журнал і пише, як завжди: що було сьогодні. Кава. Пінка. Серце з вушками — і його долоня. Її хвіст. «Потім вона попросила розповісти ще раз». Він додає дату, ставить журнал на місце — і, перш ніж закрити, робить те, що робить тепер щоночі: перевіряє нитку.
Нитка на місці. Сьогоднішній ранок веде до полиці: цілий, видимий, з усіма дрібницями. Він дивиться на це довше, ніж треба. Потім закриває журнал.
Наступного ранку вона першою каже:
— Зроби мені каву.
Він не питає навіщо. Вона не пояснює: вона не перевіряє, чи намалює він серце. Вона хоче ще раз побачити, ким він її бачить. А ще — хоч вона цього не скаже — хоче, щоб хвіст знову був угору.
Продовження — наступного тижня.
ДО ДОСЬЄ ЕПІЗОДУ (комікс)
Другий голос серіалу — комікс-досьє. Проза — це сповідь. Комікс — це справа. Вони зустрічаються тільки в деталях.


● — ● Author: Aidarka