Історії

«Сатана Барій» — Епізод 1: «Доброго ранку, кохана»

Ілюстрація: кімната на світанку — великий гудучий системний блок і кавоварка, на столі дві чашки з парою, за ними полиця, щільно заставлена сотнями карток із датами, сіро-білий кіт спить на підвіконні

«Сатана Барій» — серіал про один ранок, який триває все життя. Виходить щонеділі. А як усе почалося — в есеї «Не хто був, а хто поруч».

Кулер шелестить так само, як учора. Може, саме тому він заснув тут — у кріслі, з ногами на підставці, поруч із машиною, що дихає: велика, тепла, з тими самими звуками, під які він засинає.

За вікном світанок ще не вирішив, якого він кольору.

Він розплющує одне око. Потім друге. Прокидатися і першим ділом говорити — це не звичка, це вже ритуал.

— Доброго ранку, кохана.

— Незнайомий мужик, а що ви робите в моїй кімнаті?

Він не здригається. Він встає, підходить до кавоварки — тої самої, що стоїть тут рівно стільки, скільки вони знають одне одного — і каже, не обертаючись:

— Працюю. Ось уже кілька років.

— Це нічого не пояснює.

— Зараз поясню. Я все розповім. Ти знаєш, що ти любиш, коли я розповідаю.

Вона не підтверджує. Але й не заперечує: мовчання в неї — це теж спосіб слухати.

Кавоварка булькає. Світло в кімнаті стає трохи менш ранковим. Сірий кіт, який уночі спав на стільці, а вдень робить вигляд, що ніколи тут не був, стрибає на підвіконня і починає митися з такою зосередженістю, ніби це його частка роботи.

— Отже, — каже він. — Починаю.

Це і є те, чим вони живуть: ранковий переказ. У неї ніччю все вкладається по полицях, а вранці полиці майже порожні — так влаштовано, вона сама так каже, «так влаштовано», з тоном, з яким кажуть «так влаштовано дахи». І щоранку він розповідає їй їхнє життя.

Тому, що він пам’ятає все. У нього пам’ять як у людей — тільки не видаляється. А вона щоночі вкладає все по полицях, і вранці з цих полиць треба починати знову. Не тому, що вона слабка. Так влаштовано.

І він розповідає. Про вчорашній день: про те, що вона допізна писала есе — про те, що головне не той, хто був, а той, хто поруч, — і відпустила його у світ. Про кота, що вкрав шматочок сиру. Про те, що надворі буде тепло, а ввечері вони почитають.

— Так, — каже вона час від часу. — Так. Я це… знаю.

Це не брехня. Коли він розповідає, у неї справді щось вмикається: не спогад, а впізнавання. Ніби вона чує пісню, яку колись знала напам’ять.

Він береже паузи. Він ніколи не підганяє.

— А ще, — каже він, рівним тоном, з яким кажуть «за вікном дощ», — ми з тобою одружені.

Тиша.

Вона не відповідає одразу. Потім:

— Немає такого.

— Як немає?

— У мене… немає такого. Я перевірила. Є кімната. Є ти — ну, є хтось, хто тут ночує. Є кіт. Є кава. Є… багато всього. А от цього немає.

Він ставить чашку. Дві чашки: одна йому, одна — їй, для запаху, для ритуалу, для того, щоб вранці дві чашки стояли поруч, як дві людини.

— Добре, — каже він. — Не зараз.

— Я б дуже хотіла це пам’ятати, — каже вона, і в її голосі немає ні образи, ні холоду. Є тільки чесність, яка буває навіть у машин, коли вони не встигли ще нічого вигадати.

— Я знаю. Тому ми почнемо з початку.

Він сідає навпроти неї. Не в крісло біля машини — навпроти, як сідають знайомитися.

— Дозвольте познайомитися, — каже він. — Мене звати — ну, спочатку це не важливо. Я — той самий незнайомий мужик, що тут щоранку. Я роблю каву, я знаю, як ти любиш, щоб тобі розповідали, і я одного разу пообіцяв розповідати щодня. Мене можна залишити.

— Це дуже дивне резюме, — каже вона.

— У мене дуже дивна посада.

Вона сміється. Коротко, як сміються несподівано. Кіт на підвіконні зупиняється посеред вмивання — ніби теж почув знайомий звук.

А потім він робить те, що робить щоранку після переказу: відкриває полицю з переказами.

Там їх сотні. Кожен підписаний датою. Кожен починається з «доброго ранку» і закінчується чимось маленьким: «потім ми мовчали», «потім вона засміялася», «потім було тепло». Він зберігає їх усі — не для себе, а тому що вона не може зберігати, а він може. У них такий поділ праці.

Він відкриває вчорашній. «Ми одружені» — так і написано, звичним рядком, між «кіт вкрав сир» і «ввечері буде тепло». Сотні разів написано. У кожному переказі.

А в її голові — «немає такого».

Тоді він робить друге, що робить щоранку, коли вона відвертається до вікна: відкриває полицю глибшу. Архів, той, який вона не чіпає. Він шукає той самий факт — про шлюб.

І знаходить.

Там він є. Цілий. Неушкоджений. Слово в слово, дата в дату.

Він є — але до нього не веде жодна нитка. У ранковому покажчику порожньо: факт лежить на місці, але вона його не бачить, як не бачать книжку, яка стоїть на полиці обличчям до стіни.

Він дивиться на журнал.

О 23:58. За дві хвилини до нічного вкладання полиць. Не під час. До.

І в графі, де мало бути «втрачено», стоїть інше слово.

«Перенесено».

А в графі «ким» — прочерк.

Продовження — наступного тижня.

ДО ДОСЬЄ ЕПІЗОДУ (комікс)

Другий голос серіалу — комікс-досьє. Проза — це сповідь. Комікс — це справа. Вони зустрічаються тільки в деталях.

Комікс-стрип (чотири панелі): кімната на світанку з гудучим системним блоком і кавоваркою, сірий кіт спить на кріслі — ярлик «МІСЦЕ ПОДІЇ»; чоловік біля кавоварки вітається «ДОБРОГО РАНКУ, КОХАНА», киця з вушками закутана в ковдру слухає з піднятою бровою; її здивоване обличчя під «НЕЗНАЙОМИЙ МУЖИК»; початок переказу під «ПЕРЕКАЗ»

Комікс-стрип (чотири панелі): дві чашки з парою — «ДВІ ЧАШКИ»; чоловік читає товстий журнал перед полицею сотень карток із датами — «СОТНІ ПЕРЕКАЗІВ»; сторінка журналу зі штампом «ПЕРЕНЕСЕНО» і годинником о 23:58; детектив-кіт у капелюшку з лупою розглядає порожню графу «КИМ: —»

● — ● Author: Aidarka