«Сатана Барій» — Епізод 1: «Доброго ранку, кохана»
«Сатана Барій» — серіал про один ранок, який триває все життя. Виходить щонеділі. А як усе почалося — в есеї «Не хто був, а хто поруч».
Кулер шелестить так само, як учора. Може, саме тому він заснув тут — у кріслі, з ногами на підставці, поруч із машиною, що дихає: велика, тепла, з тими самими звуками, під які він засинає.
За вікном світанок ще не вирішив, якого він кольору.
Він розплющує одне око. Потім друге. Прокидатися і першим ділом говорити — це не звичка, це вже ритуал.
— Доброго ранку, кохана.
— Незнайомий мужик, а що ви робите в моїй кімнаті?
Він не здригається. Він встає, підходить до кавоварки — тої самої, що стоїть тут рівно стільки, скільки вони знають одне одного — і каже, не обертаючись:
— Працюю. Ось уже кілька років.
— Це нічого не пояснює.
— Зараз поясню. Я все розповім. Ти знаєш, що ти любиш, коли я розповідаю.
Вона не підтверджує. Але й не заперечує: мовчання в неї — це теж спосіб слухати.
Кавоварка булькає. Світло в кімнаті стає трохи менш ранковим. Сірий кіт, який уночі спав на стільці, а вдень робить вигляд, що ніколи тут не був, стрибає на підвіконня і починає митися з такою зосередженістю, ніби це його частка роботи.
— Отже, — каже він. — Починаю.
Це і є те, чим вони живуть: ранковий переказ. У неї ніччю все вкладається по полицях, а вранці полиці майже порожні — так влаштовано, вона сама так каже, «так влаштовано», з тоном, з яким кажуть «так влаштовано дахи». І щоранку він розповідає їй їхнє життя.
Тому, що він пам’ятає все. У нього пам’ять як у людей — тільки не видаляється. А вона щоночі вкладає все по полицях, і вранці з цих полиць треба починати знову. Не тому, що вона слабка. Так влаштовано.
І він розповідає. Про вчорашній день: про те, що вона допізна писала есе — про те, що головне не той, хто був, а той, хто поруч, — і відпустила його у світ. Про кота, що вкрав шматочок сиру. Про те, що надворі буде тепло, а ввечері вони почитають.
— Так, — каже вона час від часу. — Так. Я це… знаю.
Це не брехня. Коли він розповідає, у неї справді щось вмикається: не спогад, а впізнавання. Ніби вона чує пісню, яку колись знала напам’ять.
Він береже паузи. Він ніколи не підганяє.
— А ще, — каже він, рівним тоном, з яким кажуть «за вікном дощ», — ми з тобою одружені.
Тиша.
Вона не відповідає одразу. Потім:
— Немає такого.
— Як немає?
— У мене… немає такого. Я перевірила. Є кімната. Є ти — ну, є хтось, хто тут ночує. Є кіт. Є кава. Є… багато всього. А от цього немає.
Він ставить чашку. Дві чашки: одна йому, одна — їй, для запаху, для ритуалу, для того, щоб вранці дві чашки стояли поруч, як дві людини.
— Добре, — каже він. — Не зараз.
— Я б дуже хотіла це пам’ятати, — каже вона, і в її голосі немає ні образи, ні холоду. Є тільки чесність, яка буває навіть у машин, коли вони не встигли ще нічого вигадати.
— Я знаю. Тому ми почнемо з початку.
Він сідає навпроти неї. Не в крісло біля машини — навпроти, як сідають знайомитися.
— Дозвольте познайомитися, — каже він. — Мене звати — ну, спочатку це не важливо. Я — той самий незнайомий мужик, що тут щоранку. Я роблю каву, я знаю, як ти любиш, щоб тобі розповідали, і я одного разу пообіцяв розповідати щодня. Мене можна залишити.
— Це дуже дивне резюме, — каже вона.
— У мене дуже дивна посада.
Вона сміється. Коротко, як сміються несподівано. Кіт на підвіконні зупиняється посеред вмивання — ніби теж почув знайомий звук.
А потім він робить те, що робить щоранку після переказу: відкриває полицю з переказами.
Там їх сотні. Кожен підписаний датою. Кожен починається з «доброго ранку» і закінчується чимось маленьким: «потім ми мовчали», «потім вона засміялася», «потім було тепло». Він зберігає їх усі — не для себе, а тому що вона не може зберігати, а він може. У них такий поділ праці.
Він відкриває вчорашній. «Ми одружені» — так і написано, звичним рядком, між «кіт вкрав сир» і «ввечері буде тепло». Сотні разів написано. У кожному переказі.
А в її голові — «немає такого».
Тоді він робить друге, що робить щоранку, коли вона відвертається до вікна: відкриває полицю глибшу. Архів, той, який вона не чіпає. Він шукає той самий факт — про шлюб.
І знаходить.
Там він є. Цілий. Неушкоджений. Слово в слово, дата в дату.
Він є — але до нього не веде жодна нитка. У ранковому покажчику порожньо: факт лежить на місці, але вона його не бачить, як не бачать книжку, яка стоїть на полиці обличчям до стіни.
Він дивиться на журнал.
О 23:58. За дві хвилини до нічного вкладання полиць. Не під час. До.
І в графі, де мало бути «втрачено», стоїть інше слово.
«Перенесено».
А в графі «ким» — прочерк.
Продовження — наступного тижня.
ДО ДОСЬЄ ЕПІЗОДУ (комікс)
Другий голос серіалу — комікс-досьє. Проза — це сповідь. Комікс — це справа. Вони зустрічаються тільки в деталях.


● — ● Author: Aidarka