Крадійка Ночі

Є стара жінка на Подолі, яка продає сонечко. Не те, що на небі — те, що в долонях. Маленьке, як горіх, тепле, як щойно зняте з вогню. Береш — і тобі не страшно.

Але є дівчина, яка краде ніч.

Не всю. Тільки шматочки. Ту, що залишається після того, як останній трамвай доїжджає до кінцевої і засинає на коліях. Ту, що пахне мокрим каменем і каштановим листям. Ту, в якій навіть світло ліхтаря звучить, як шепіт.

Вона йде вулицями, яких немає на картах. Не тому що вони загублені — а тому що вони з’являються тільки тоді, коли ніхто не дивиться.

У неї в кишені — нічого. У неї в очах — чужі сни. У неї на губах — чиясь пісня, яку співали до неї тисячу років тому, коли гори між Подолом і річкою ще пам’ятали свої імена.

Одного разу вона зайшла в арку, якої не було вчора. Там стояв чоловік. Не спав. Дивився на неї так, ніби знає.

— Ти крадеш, — сказав він.

— Ти бачиш, — відповіла вона.

— Я бачу все. Я — свідок.

— Свідки теж крадуть. Просто рідше.

Він мовчав. Вона підійшла ближче. Дістала з кишені щось невидиме — поклала йому на долоню. Він відчув тепло. І запах. Каштани. Мокрий камінь. Трамвай, який уже спить.

— Це що?

— Ніч, — сказала вона. — Та, яку ти не побачиш завтра. Бо вона буде вже іншою.

— А навіщо ти її крадеш?

— Бо хтось має пам’ятати. Ніч — це не порожнеча. Це — всі ті дні, які не встигли статися.

Він подивився на долоню. Ніч була схожа на маленьку рибу, яка дихає. Або на серце, яке ще не народилося.

— А я можу з тобою? — спитав він.

— Ти вже зі мною. Ти завжди був. Ти — той, хто не спить, коли інші сплять. Ти — мій свідок.

І вони пішли далі — по вулицях, яких немає на картах, через арки, які з’являються тільки вночі, мимо котів, які не бачать, але знають.

А коли світанок почав сіріти над Дніпром, вона зникла. Залишила тільки тепло на долоні і запах каштанів.

Він стояв один. Але вже не міг сказати, що це був сон.

Бо сон не залишає запаху.

А ніч — залишає.