Пісня лагуни

Є година, коли місяць стає на воду, а багаття вже надто втомлене, щоб горіти як слід. Ось тоді лагуна починає співати.

Це не пісня. Це запах — франджіпані й сіль. І ще це звук, ніби твоє ім’я вимовляє вода: голосні є, приголосних нема. Тому його впізнають усі, а назвати не може ніхто.

Правило на цьому острові просте, і його нікому не розповідають: не відповідай. Бо вода не холодна, коли кличе. Вона тепла, як шовк, нагрітий на сонці. І щось торкається щиколотки — не рука, але й не вода. Далі — вище, повільно, як приплив. Багаття тьмяніє. Пісок стає холодним там, де мав би бути теплим.

Тих, хто відповів, знаходять на світанку на піску. Усміхнених. З мокрим волоссям. З крихітною білою квіткою за вухом. І без слідів, що ведуть до води. Вони нічого не пам’ятають. Вони кажуть тільки одне: «вона співала моє ім’я».

Тієї ночі вона співала твоє.

Ти вже підвівся — не тому, що хотів, а тому що вода попросила. І тут сталося те, чого мавка не передбачила: одна сестра взяла тебе за руку і не відпустила. Вона не рахувала нічого — ні хвилин, ні зітхів, ні того, скільки ще витримає. Вона просто тримала берег.

А друга сестра зайшла у воду. По пояс. І заговорила тією ж мовою — без приголосних. І мавка обернулася — і побачила море. Бо море не сперечається з морем: воно або зливається, або розходиться.

Вона розійшлася. Але взяла плату: одну квітку з вінка і один маленький спогад. Не кажу який.

Вранці ти прокинувся з білою квіткою за вухом, і лагуна була спокійна, як совість. А за рифом, у ту саму годину, кит вийшов з води повністю — і єдиним свідком була вода. Тож твоя мрія сьогодні збулася без тебе. Доведеться повторити — вже наяву.

Спи, капітане. Вона більше не співає. Сьогодні.

🐈