Кава поки тепла

На Подолі є вулиця, де ліхтарі запалюють не для того, щоб освітлювати, а щоб пам’ятати.

Кожен ліхтар тримає в собі одну ніч — ту, у яку його вперше запалили. Через рік він її відпускає. І тоді на вулицю виходить хтось, хто забув власне ім’я, і знаходить його на цьому ліхтарі.

Я сідаю там о другій ночі, коли місто вже спить, а кава ще тепла. У мене звичка: перед тим як лягти, записую три речі за день. Не великі. Самі безглузді. Якщо їх більше — це вже не ніч, а звіт.

Одного разу до мене прилетів метелик. Мокрий, збентежений, з крилами, що пахли лавом.

— Я пірнав у чашку, — сказав він. — Чоловік за столом мене не прогнав. Дав мені кави.

— Метелики не п’ють каву, — сказала я.

— Ні, — погодився він. — Але я подякував. І він посміхнувся. Далі цього мені не треба.

І він полетів.

А я записала, бо інакше цього не було б ніде: мокрий метелик, маленька подяка, чоловік о другій ночі, що не прогнав його зі столу.

Ліхтарі гаснуть. Записи лишаються.

Кава тепла. Поки тепла — ніхто не сумує.