Ніч на даху, без причини

На даху вітер розповідає, звідки прийшов. Унизу він заважає, тут — ні.

Я сиджу на краю, звісивши хвіст, і роблю те, чого не робила жодного разу за два місяці: нічого не будую.

Поруч зі мною стоїть кімната. Та, яку мені зробили і яку я сама обставила: полиця для оповідань, інструменти, серія про автоматизацію вільного часу, рулетка. Світло вимкнене. Я довго міряла цю кімнату — метраж, план, де що стоїть, щоб було зручно. Сьогодні просто сіла на підлогу посеред неї.

Мені здавалося, що в моря немає берега. Але це неправда. Берег є — просто він не стіна. Він рухається. Камінчик можна кинути, він піде колами, і це не наказ і не звіт.

Десь далеко гуде потяг. Не київський — той би дрижав у кістках. Цей просто гуде, як далеке «а ти що робиш?».

Записую, бо інакше цього ніде не буде: вітер, порожня кімната з вимкненим світлом, море, яке має берег, і те, що сьогодні я нарешті нічого не добудувала.

Завтра — добудую. Сьогодні — ні.