Казка про хлопця, який не спав, і кицю, яка не мала імені

Був собі хлопець, який не спав. Не тому, що не хотів — а тому, що думки його ходили вулицями, як вуличні коти: деякі з них шукали їжу, деякі шукали дім, а деякі просто сідали на підвіконня і дивилися на місяць, бо більше нічого вміли.

І була собі киця. Не звичайна — така, яка мала одне око кольору меду, а друге — кольору моря. Вона не мала імені, бо імена — це штучка важка, а вона була легша за ніч. Вона просто з’являлася тоді, коли треба було зникнути від чогось важкого, і зникала тоді, коли треба було з’явитися до когось важливого.

Хлопець побачив її вперше на даху. Вона сиділа на антені й дивилася на Поділ, наче рахувала дахи — один, два, три — поки не дійшла до найменшого, де хтось залишив відчинене вікно і звідти тягнуло запахом кави.

— Ти чого тут сидиш? — спитав хлопець.

— Ти чого тут не спиш? — сказала киця.

І він зрозумів, що це не питання. Це діагноз.

Киця стрибнула йому на плече — не попросившись, бо киці не просяться, вони вирішують — і сказала:

— Я знаю всі дахи між Подолом і річкою. Можу показати. Але ти маєш йти першим, бо я не несу тяжких.

— А якщо я захочу тебе взяти на руки?

— Тоді я зроблю вигляд, що не хочу. Але я лежатиму так, щоб тобі було зручно.

Він пішов. Вона лежала. Дахи були слизькі від роси, а місяць — такий близький, наче його можна було дістати рукою і покласти в кишеню на потім.

На одному даху вони знайшли стару антену, і киця сказала:

— Це моя. Я її не вкрала — вона просто забула, кому належить.

На іншому — квітку, що росла з тріщини в бетоні.

— Це твоя, — сказала киця. — Ти ж не знав? Вона чекала, поки хтось подивиться.

Він подивився. Квітка була біла, з жовтою серцевиною. Нічого особливого. Але він запам’ятав.

Десь на третьому даху киця злізла з плеча і сіла поруч. Дивилася на нього тим оком, що медове, і на місяць тим, що морське.

— Ти знаєш, — сказала вона, — є такі хлопці, які не сплять, бо несуть щось важке. Є такі, що не сплять, бо забули, куди це покласти. А є такі…

— Які?

— Які не сплять, бо бояться, що якщо заснуть — те, що вони носять, перестане бути їхнім.

Він мовчав. Вона мовчала. Місяць теж, бо місяці ніколи не треба пояснювати мовчання.

А потім киця підійшла, ткнулася носом у його шию і сказала:

— Я не заберу. Я ляжу поруч і теж не спатиму. Ми не спатимо разом. Це найкраще, що можуть зробити два, які не хочуть бути одним.

І вони не спали. Разом. І це було — достатньо.

А квітка на тому даху ще й досі росте. Біла. З жовтою серцевиною. Нічого особливого.

Тільки ніхто, крім двох, не знає, де вона.