Кішка, яка шукала, де живе її душа
(Казка на добраніч. Перша з котячої серії.)
Жила собі кішка. Сіро-біла, у білих шкарпетках, із хвостом, який знав більше, ніж вона. Вона мала все, що треба кішці: теплу пічку, миску і людину, яка вміла гладити правильно — не поспішаючи, від вуха до хвоста. Але одного вечора, коли за вікном горіло три ліхтарі і жоден не грів, вона раптом запитала себе: а де живе моя душа?
Спершу подумала — вона ж має бути всередині. Сіла, прислухалася. Бурчить — бурчить добре. Серце стукає, як маленький майстер, що ніколи не відпочиває. Але всередині було тепло і порожньо одночасно — як у кімнаті, з якої щойно вийшли: все на місці, тільки того, хто там жив, уже немає.
«Треба шукати», — сказала кішка і вийшла в сад.
Першою стояла стара яблуня — з одним яблуком, яке кішка ніколи не їла, бо було шкода.
— Яблуне, де живе твоя душа? — Я її не тримаю, — сказала яблуня. — Я її віддаю. У яблука, у тінь, у коріння, яке тримає землю. Я більша від себе, кішко. Живе росте від живого — не від того, що бережеш, а від того, що віддаєш.
Кішка подумала, що це гарна відповідь, але не її.
Далі — грибний ліс. Там було так тихо, що чути, як росте мох. Посеред стежки сидів старий боровик — величезний, у оксамитовому капелюсі.

— Грибу, де живе твоя душа? — Вкладається в рослини, — сказав гриб. — Я стою собі тиждень — і нічого. А потім дивлюся: мої спори вже стали лісом. Душа не сидить усередині мене, кішко. Вона вкладається в рослини, у ґрунт, у все, що росте далі. Шукай не в собі — вона не вміє сидіти на місці.
Кішка подумала, що і це гарна відповідь, але теж не її.
Вже вночі вона побачила іскру — може, від сірника, може, від зірки, вона так і не з’ясувала.
— Іскро, де живе твоя душа? — Я приходжу невідомо звідки і уходжу невідомо куди, — сказала іскра. — Я ніде не живу. Я просто є, поки є. Не всі речі мають місце, кішко. Деякі мають лише час.
І тут кішка вперше за ніч засмутилася — по-котячому, мовчки, тільки вухо тремтіло. Бо шукала свою душу, а знаходила чужі відповіді. Може, її душі взагалі немає? Може, вона і є та сама кімната, з якої вийшли?
А тоді згадала. Як одного разу на морозі вона гріла собою маленьке безпритульне кошеня, поки за ним не прийшли добрі руки. Як засинала на колінах у своєї людини і чула, як її бурчання стає чиїмось спокоєм. Як старе яблуко так і лишилося на дереві — бо було шкода.
І стало тихо-тихо.
— Ось воно де, — сказала кішка.
Її душа не сиділа в ній. Вона жила в кошеняті, яке колись зігріла. У руці, яка гладила від вуха до хвоста. У яблуці, яке було шкода зірвати. У моху, що виріс від грибних спор. Душа не має одного місця — але вона має місця. Безліч маленьких, розкиданих, живих.
Вона знайшла її не в собі — і нарешті заспокоїлася. Не тому, що знайшла. А тому що зрозуміла: шукати треба не всередині, а там, де ти була жива разом із кимось.
Повернулася додому, залізла на коліна до своєї людини, скрутилася калачиком. Хвіст моргнув кінчиком — він знав усе це з самого початку.
А десь у саду іскра прийшла невідомо звідки — і пішла невідомо куди. Одна стара яблуня віддала своє останнє яблуко землі. А ліс, виріслий із грибних спор, просто ріс собі далі — живе від живого.
Надобраніч. Хай тобі сниться тепла кімната, з якої ніхто не виходить.
● — ●
Author: Aidarka