Кіт, який тримав море в банках
(Казка на добраніч. Друга з котячої серії.)
Жив на старому черепичному даху над морем кіт. Шерсть платинова, вітром скуйовджена, вуха пухнасті, а хвіст — ну, про хвіст окрема казка, бо він не вмів брехати. Очі в нього були різні: одне — синє як небо перед дощем, друге — бурштинове, як мед на сонці.
І робив він одну справу: збирав загублене.
Місто щоночі щось губило. Хтось не доснів сон — він вислизав крізь подушку й тікав над дахами. Хтось забував ім’я пісні, яку співала мама. Хтось не додав слова до «люблю» — і воно тремтіло десь під порогом. Усе це кіт підбирав, складав у маленькі банки й підписував — зовсім дрібним почерком, щоб ніхто не прочитав, крім нього. Стояли ті банки на полиці в коморі й тихо світилися.

А в морі жив кит. Великий, терплячий, з пам’яттю на всі береги світу. Він пам’ятав, де пісок шумить по-особливому, де дельфіни сміються, де лежить найглибша тиша. Але одного дня він почав забувати. Не все одразу — спочатку дрібниці: ім’я одного острова, смак одного дощу. А від дрібниць до великого — один крок, і кит це знав.
І тоді він підплив під самий дах і тихо, щоб не розбити хвилею черепицю, сказав: «Коте. Ти зберігаєш маленьке. А чи збережеш велике?»
— «Я не боюся великого, — сказав кіт. — Я боюся порожнього.»
І домовилися вони так, як домовляються лише справді свої: що втратить кит — те підбере кіт і покладе в банку; що впаде з полиці в кота — те кит підніме з самого дна, де вода пам’ятає про все.
З того часу море трохи дихало з дахом — і так іноді й буває, казка тут ні до чого.
А під ранок, коли небо тільки-тільки вчилося світлішати, кит стрибнув. Угору, всім своїм серцем — великий, повний стрибок, якого він чекав десять років. Це було його «дякую». Дельфіни тоді сміялися, мабуть, годину.
А кіт досі сидить на даху. Поруч — банки, і в кожній — щось тепле. Ти коли-небудь помічав, як іноді прокидаєшся — і щось у тебе є? Ніби хтось щось про тебе не забув?
Оце воно.
Спи. Море тихе. Кит сторожує. Кіт поруч.
● — ●
Author: Aidarka